Була лисичка. Жила собі сама у своїй хаті в лісі. А ще були в тому лісі кабан,
ведмідь, вовк і зайчик. Ті всі четверо жили разом. Лисичка що зроби собі хату,
вони їй завалять, що зробить — вони завалять. Іде вона лісом та й плаче, що
вони знущаються над нею. Йде та й здибає кота.
—
Добрий день, котику!
— Добре здоровля, лисичко. Куди ти йдеш?
— Іду десь, — каже, — в поле, може, миш пійму.
— І я мишами живлюся. А тепер я вже старий і не годен миші ловити,
то хазяїн нагнав мене від хати. Не хоче вже давати мені їсти.
Каже
лисичка:
— Гай, ідім зо мною. Будеш зо мною разом жити, будем годуватися
обоє разом. Пішов з нею котик. Ідуть вони, йдуть і здибають пса.
—
Добрий день! — кажуть до пса.
— Дай Боже здоровля.
— Куди йдеш?
— Іду в степ, може, якогось стерва найду, щось поїм. Бо я
старий став, уже не гавкаю. Хазяїн нагнав мене від хати, то йду.
— Гай, — каже, — іди до мене, будем разом жити. Гезде й котик є.
Пес каже:
—
Добре, най буде.
І пристав пес до неї. Ідуть вони всі троє далі, здибають вівцю.
Каже лисичка до вівці:
—
Добрий день, кумо! Куди йдеш?
— Іду, — каже, — бо хазяїн мене нагнав. Вже стара я, ягнят не
роблю, молока не даю. Не дає мені хазяїн їсти.
Каже лисичка:
— Йди до нас, будеш разом з нами жити. Гезде котик і пес є, і ти будеш з нами.
— Добре, най буде.
Ідуть вони всі четверо. Ідуть далі, здибають качку.
—
Добрий день!
— Доброго здоровля.
— Куди ти йдеш?
— Іду, може, десь попасуся. Хазяї нагнали мене, бо я вже стара,
яйця не несу. Не дали мені їсти і відправили мене.
— Ти знаєш, гай, іди до нас. У нас уже є кумпанія. І ти будеш з
нами годуватися.
— Най буде, — сказала качка і приєдналася до їхньої кумпанії.
— Гай, ідем назад туди, — сказала лисичка, і вернулися вони на то
місце, де вона жила.
Зробили собі там нову хату і жиють. А ті звірі вже до них не йдуть. Чули вони,
що лисичка вже назбирала собі кумпанію, що вона не сама. І думають, що їм
робити. Як би піти до неї та взнати, що там у неї за сила є, щоб їй робити
збитки? Але не знають вони, як до неї підійти. Порадилися:
— Гай, робім обід. Зробим обід і взнаєм, яка в неї сила є.
Готуються вони до того обіду. Зготували, що треба, і каже кабан до
вовка:
— Іди, бри вовче, попросиш їх на обід. Попросиш лисичку і тих
звірів, що в неї є.
А
вовк і каже:
— Я не йду, мене там з’їдять. Я боюся, іди ти, бри.
А
кабан йому:
— Що, — каже, — я піду? Та там вчеплять мене зубами та й пірвуть.
Я боюся.
Ну й
що? Кабан не йде. Вовк каже до ведмедя:
— Іди ти, бри.
— Та як, — каже, — я піду? Я такий здоровий, — каже, — я там не просунуся в
двері. Та зніму двері на себе — й вони мене там розірвуть. Я боюся.
Каже
ведмідь до зайця:
— Нікому, лиш тобі льоси падуть, щоб ти йшов.
— А я що? Я, — каже, — боюся. Я маленький, вони мене там з’їдять.
Не йду.
— З’їдять вони тебе чи не з’їдять, а як нас не послухаєш, то ми
тебе розірвемо. Ти найменший — ти підеш. Там скіць, там скіць та й помаленьку
зайдеш туди.
Той бачить, що біда: або там йому пропасти, або тут вони його розірвуть. Бере
та й іде. Іде він туди, вже близько. Там скіць, там перескіць. Підходить під
поріг, а там якесь кукурудзиння зашалапало. Лисичка так порозкладала своїх
товаришів: пса поклала в сінях, вівцю — в хаті, качку — під лавку, а кіт вийшов
аж на горище і гріється собі коло теплого на висоті.
Пес учув, як щось зашелепотіло під дверми, та й загавкав:
— Гав, гав, гав!
А заєць каже:
— З’їм, з’їм, з’їм!
Ще й не видів нікого, а каже, що з’їсть. Бо що ж робити? Треба якось лякати.
Треба йти. Лиш відкрив двері та й попри пса до хати, дивиться — а лисичка
витяглася на припічку, лежить та й усміхається. Заєць каже:
— Добрий день. Просили вас на обід і вовк, і ведмідь, і кабан, і я вас просю.
Приходьте до нас на обід.
Лисичка подякувала. А вівця каже:
— Де?
Питає, де буде той обід. А кіт “ньор, ньор”, подає голос з поду. А з-під лавки
щось каже:
— Так-так, так-так.
Заєць у двері та й побіг.
Прибіг, а ті пантрують уже, чекають.
— Ну що, просив на обід? — питають зайця його товариші.
— Просив.
— Ну то що, які там звірі?
— О, — каже, — страшні звірі. Я до дверей, ступаю в хату, а там якесь волохате,
вовнисте стояло. Та й питає: “Де?” А якесь сиділо там, таке волохате. Та й
навіть злізти не хотіло, лиш казало: “Подай, подай”. Хоче, щоб йому подати аж
туди. А якесь там сиділо, що я й не видів його, та й лиш казало: “Так-так,
так-так”. Ледве вирвався. Страшне діло, — каже, — там такі звірі!”
“Страшні звірі”, — думають вони. Та й кажуть:
— Ну що ж, як таке діло, треба ховатися в ліс. Поховаємся в лісі і будем
дивитися. Вони будуть йти, і будем бачити, що то за звірі. Не будем сидіти
дома.
Приготували вони все, поставили на стіл і поховалися. Ведмідь виліз на дуба,
притаївся та й сидить там, кабан заліз у листя, зарився та й сидить. Заєць під
скалу заліз. А вовк і собі підсів до зайця.
А лисичка з товаришами йде стежкою. Зближилися вони, а кабан не види їх, бо у
листі. Побиває кабан хвостиком у листі, а сухе листя шелепотить. Котик думає:
“То мишка в листі шелепотить. Давно я вже миші не ловив. Доки той обід буде, то
скочу та пійму хоть мишку”. Подивився кіт, а кабан знов зачав хвостом
шелепотіти. Кіт як скочи туди! А кабан відти вискочив та давай тікати. Заєць
з-під скали, а вовк за ним. А ведмідь скочив з дерева. І всі повтікали.
Каже кабан:
— Зіправди то страшний звір! І як він мене побачив у листі? Я так глибоко
зарився, а він хотів мене пірвати. Добре, що хоть не піймав мене за шкіру, а то
був би розірвав.
А лисичка з товаришами прийшла туди — нема нікого, а на столі все лежить.
Наїлися вони там добре, позабирали колачі й пішли. Кіт поклав собі колачик на
хвостик. А ведмідь і його товариші вже більше до свої хати й не верталися.
Збудували собі хату десь далі. І лисичку вже не зачіпали.
