Сделать бесплатный сайт с uCoz
 
Четвер
28.03.2024
15:34
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Малятам
Главная Регистрация Вход
»
Меню сайта

Категории каталога
Оповідання [25]
Казки, байки, легенди [13]
Мультики і відео онлайн [11]
Дитяча література [8]
Музика [3]
Для мамусь і татусів [16]
Моя творчість [32]
Приказки [42]
Колискові [29]
Дитяча майстерня [2]
Вчимося пізнавати світ [7]
Скоромовки [2]
Карта імен [4]
Вірші [80]
Загадки [2]
Пісеньки (тексти,ноти) [3]
Книжкова полиця [27]
Покуття [16]
Корисні ресурси і посилання [20]
Біблія для наймолодших [2]

Наш опрос
Які розділи для вас найцікавіші
Всього відповідей: 2520

Главная » 2009 » Березень » 8 » Алісині пригоди у Дивокраї. Аліса у Задзеркаллі (уривок), Льюїс Керол
20:21
Алісині пригоди у Дивокраї. Аліса у Задзеркаллі (уривок), Льюїс Керол


Алісині пригоди у Дивокраї. Аліса у Задзеркаллі


Автор: Льюїс Керрол

Аліса у Задзеркаллі
   Розділ перший. ЗАДЗЕРКАЛЬНИЙ ДІМ
   (уривок)

   * * * 
   Ще мить — і Аліса пройшла крізь нього і легко скочила у Задзеркалля. Насамперед вона зазирнула в коминок і, на превелику свою втіху, впевнилася, що там таки палає вогонь, — яскраво, як і той, що залишився вдома.

   “А отже, холодніше тут не буде, — втішилася Аліса, — навпаки, я зігріюся ще дужче, бо нікому буде ганяти мене від вогню. Ото буде сміхота: побачать мене у дзеркалі, а дістати — зась!”

 

   Та й давай роззиратися довкола і тут постерегла: усе, що вдавалося побачити з їхньої вітальні, було геть сіре і нецікаве, зате решта убрання переходила найбуйнішу уяву. Приміром, картини на стіні біля коминка видавалися живими, а знайомий годинник на коминковій полиці (у дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя карлуватого дідка, і воно до неї шкірилося!

   “Проти нашої ця світлиця — достеменний свинюшник”, — мовила собі на думці Аліса, завваживши у попелі під коминком кілька шахових фігур, а ще за мить злегка ойкнула з подиву і стала навкарачки, приглядаючись: шахові фігури походжали туди-сюди, гуляючи парами!

   — Он Чорний Король із Королевою, — озвалася Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А онде Білий Король із Королевою, верхи на лопатці... А ондечки прогулюються попідручки дві Тури... Скидається на те, що вони мене зовсім не чують, — провадила вона, ще нижче нагинаючи голову, — і десь-найпевніш не бачать... Чудасія, та й годі, я чую себе невидимкою...

   Тут якийсь писк позад Аліси змусив її рвучко озирнутися, і вона встигла побачити, як на шаховому столику беркицьнувся один із Білих Пішаків та й давай вибрикувати ногами, — оце так дивоглядія, що ж то буде далі?!

   — Я чую голос свого малятка! — зойкнула Біла Королева і так несамовито рвонула з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Люба моя Лілейко! Моя багрянородна мурочко! — і вона, мов навіжена, подерлася вгору по ґратках.

   — Багрянородна дурочко! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати на Королеву, бо він із голови до п’ят викачався в попелі. Аліса палала бажанням кинутись на підмогу, а що бідолашка Лілейка аж заходилася ревом, то вона боржій підхопила Королеву і поставила її на столика обік її горлатої донечки.

   Королева корчовито роззявила рота і сіла: від блискавичної повітряної мандрівки їй геть перехопило дух, і хвилину-другу вона тільки й здужала, що німотно горнути до себе крихітну Лілейку. Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що сичем сидів у попелі.

   — Стережися вулкана!

   — Якого вулкана? — перепитав Король і тривожно уторопив очі в коминок, наче бути там вулканові, на його думку, і Бог велів.

   — Того, що висадив... мене... в повітря, — надсадно пропихтіла Королева, іще гаразд не одсапавшись. — Бережись, хай і тебе не... висадить — лізь нагору... кудою... завжди!

   Аліса пантрувала, як страх сповільна, мозольно — з перечки на перечку — Білий Король пнеться коминковими ґратками, і нарешті подала голос:

   — Ну, так ви й до вечора на столика не видряпаєтесь. Чи не краще б мені вам підсобити, га?

   Але Король пропустив запитання повз вуха: було ясно, як день, що він не то її не чув, а й не бачив.

   Тож-бо Аліса взяла його чимніжніш і піднесла в повітря не так ґвалтовно, як Королеву, щоб і йому, бува, не перехопило духу, але перш ніж поставити на стіл, зміркувала, що не гріх би його ще трохи й почистити — так він уробився весь у попіл.

   Опісля вона хвалилася, що зроду ще не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його держать у повітрі й чистять чиїсь невидимі руки: він так отетерів, що не здобувся навіть на крик і тільки очі його дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся, аж поки від нестримного Алісиного реготу рука в неї задриґотіла, і вона замалим не впустила Короля додолу.

   — Ох, прошу вас, голубчику, не кривіть таких гримас! — зойкнула Аліса, геть забувши, що Король її не чує. — Ви мене так смішите, що я ще, крий Боже, вас не втримаю! Та не роззявляйте рота, як вершу, — попелу наковтаєтесь!... Ну ось, тепер ви, бачця, як нова копійка! — додала вона і, пригладивши Королю фризуру, поставила його на столику побіч Королеви.

   Король прожогом беркицьнув горічерева і лежав як неживий — аж Аліса ледь стривожилася, бачивши, чого наробила, і, гнана страхом, обійшла усю світлицю: ачей, де знайдеться вода, щоб його відлити! Та вона тільки й нагледіла, що плящину атраменту, а вернувшись із нею назад, викрила, що Король уже оговтався і лячно перешіптується з Королевою — так тихо, аж Аліса насилу могла щось розчути.

   — Запевняю тебе, любонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків своїх вусів!

   А Королева йому на те:

   — Але ж ти безус!

   — Жахлива мить! — товк своє Король. — Не забуду її повік!

   — Отже забудеш, — заперечила Королева, — хіба вчистиш нотатку в Пам’ятковій книзі.

   Поширеними з цікавості очима Аліса пильнувала, як Білий Король добув із кишені здоровецького нотатника і взявся щось там мережити.

   І нараз їй у голову шибнула нова думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і ну писати замість нього!

   Бідолашний Король виглядав геть сторопілим та нещасним — якийсь час він мовчки борюкався з олівцем, проте Аліса була для нього задужа, і він урешті прохарчав:

   — Хай воно сказиться, сонечко, доведеться мені завести собі меншого олівця. Цей наче з цепу зірвався: пише все, що хоч, тільки не те, що треба.

   — І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до нотатника (де Аліса тим часом устигла вивести: “Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі... І як із неї не брикне...”) — Ні, це пам’ятка не твоїх почуттів!

   На столику, із самого краю, лежала якась книжка, тож, сидячи коло Білого Короля і наглядаючи за ним (Аліса ще й досі хвилювалася за потерпілого і тримала плящину напохваті, щоб на нього вилити, коли б він зомлів), вона весь час гортала сторінки в пошуках місця, яке б їй пощастило вчитати.

   — Тут усе казна по-якому! — буркнула вона собі під ніс.

   А виглядала та базгранина так:

   Було тут над чим посушити собі голову, але врешті їй свінуло. “Та це ж Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і слова перевернуться назад!”

   * * * 

Категория: Казки, байки, легенди | Просмотров: 2938 | Добавил: admin | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта
МамаТато - усе, що ви маєте знати про дітей
"Весела Абетка" - Для дітей України Малеча - ресурс для сучасних батьків
kazka.in.ua - Українська казка НАШЕ - тексти пісень Детский мир игрушек и товаров для детей
Наша кнопка:
Малятам, мамам й татам!!!

Або:
Малятам, мамам й татам!!!

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0