Aлісині пригоди у Дивокраї

   Розділ перший. УСЕ ДАЛІ Й ДАЛІ У ГЛИБ КРОЛЯЧОЇ НОРИ Автор: Льюїс Керрол

   Алісі страх надокучило справляти посиденьки на березі біля сестри і вона разів зо два зазирнула до неї в книжку — гай-гай, ані малюнків там, ані розмов! "Що за пуття у книжці без розмов та малюнків?" — зітхнула Аліса.

   Вона вже прикидала подумки (наскільки дозволяла полуденна спека, коли туманіє голова і злипаються повіки), чи не краще б їй, замість дурно переводити час, не полінуватися встати і нарвати стокроток, аби з любістю та втіхою сплести собі віночок, аж гульк — за якийсь крок від неї проскочив рожевоокий Кролик.

   Диво, зрештою, невелике, та й Кроликове бубоніння собі під ніс: "О Боже! О Боже! Як я забарився!", — також не вразило її слуху (опісля на згадку про побачене й почуте їй спало на думку, що вона мала б таки збентежитись, але першої миті все видавалося щонайприроднішим), та коли Кролик раптом вихопив із камізeльчаної кишеньки годинника і, глипнувши на нього, помчав щодуху далі, Аліса зірвалася на ноги як ужалена: чи то видано, аби Кролик мав на собі камізельку з кишенькою і вихоплював звідти годинника? — жагуча цікавість погнала її полем навздогін за ним і щасливим випадком вона ще встигла примітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

   Аліса з розгону пірнула слідом, а як вертатиме назад, і не подумала.

   Спершу кроляча нора йшла рівненько, мов тунель, а тоді зненацька урвалася — так зненацька, аж Аліса і сама незчулась, як жухнула навсторч у якусь подобу глибоченного колодязя.

   Колодязь видавався просто таки безоднім, а чи так повільно вона падала? — і дорогою їй не бракувало часу роззирнутись та поміркувати, чим би те все могло скінчитися. Найперше Аліса кинула погляд униз: як летіти, то вже знати, куди! але там було темно хоч в око стрель; тоді вона озирнула колодязні стіни і постерегла на них силу-силенну судників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли географічні мапи і картини. З однієї полиці вона не забула прихопити слоїка з наліпкою "Помаранчеве варення", та ба! той виявився порожній; викинути — як би не вбило когось унизу, тож, поминаючи судники, Аліса, зрештою, примудрилася тицьнути його в один із них.

   — Овва! — чудувалася Аліса. — Після такого падіння не страшно й зі сходів покотитися шкерeберть. Ото вдома дивуватимуть моїй хоробрості! Та що там! Тепер я хоч би з даху зірвалася, то й то б і не писнула! (І, мабуть, чи не так воно й було б насправді!)

   Униз, униз, униз! Чи скінчиться коли-небудь це падіння!   
   … ... ...

   * * *
   — Ой, лишечко! Що воно за дива зі мною творяться! — вигукнула Аліса. — Здається, я зсовуюсь, як прозорна труба.

   Справді-бо: вона вже сягала заввишки яких десять вершків і аж проясніла на думку, що з таким зростом нарешті пройде крізь дверцята у чарівний сад. Та все ж Аліса кілька хвилин побарилася — а де певність, що вона не змаліє ще на яку дещицю: душа її й досі була не на місці.

   — Не дай Господи, ще розтану до решти, як свічка, — сказала собі Аліса. — Цікаво, на що я буду тоді схожа?

   — І вона спробувала бодай уявити світло свічки, вигорілої дотла, бо такої дивовижі начебто не пам’ятала зроду.

   Зрештою вона пересвідчилася, що з нею більше нічого не діється, і, не довго думавши, пустилася до саду; та ба! коло самих дверцят бідолашка похопилася, що забула  ключика, а вернувши до столика, зрозуміла, що до ключика їй не доп’ястися: вона виразно бачила його знизу крізь шкло і навіть спробувала видертися вгору по ніжці, але ніжка була заслизька; нарешті, охляла від марних зусиль, бідолашка сіла долі й умилася слізьми.

   — Годі! Буде! Плачем лихові не зарадиш! — нагримала дівчинка сама на себе. — Раджу зараз же перестати! 

   Зазвичай вона давала собі золоті поради (хоча рідко до них дослухалася), бувало, що й картала себе до сліз; а якось, пригадується, аж спробувала надавати собі лящів за те, що змахлювала, граючи сама з собою у крокет; ця маленька химерниця страх любила вдавати з себе двох осіб. "Але зараз, — подумала сердешна Аліса, — дурне діло отак роздвоюватися! Хоч би мене стало на одну путящу людину, то й то було б добре".

   Аж ось її погляд упав на маленьку шкляну скриньку під столом: вона відкрила її і знайшла там крихітний пиріжечок, де красувалися викладені цинамоном слова: "З’їж мене".

   — А що ж, і з’їм! — промовила Аліса. — Може, знов побільшаю і дістану ключа, а змалію ще дужче — пролізу під дверцятами; так чи інак переді мною відкривається шлях до саду. Хай буде, що буде!  

   Вона з’їла маленький шматочок пиріжечка і збуджено запитувала себе в думці: "Так чи інак? Так чи інак?", притиснувши долоню до маківки голови, щоб чути, в якому напрямку міняється її зріст; але, на превеликий свій подив, пересвідчилася, що не стала ані більша, ані менша; певна річ, так воно зазвичай і буває, коли їси пиріжок, проте Аліса настільки звикла щокроку сподіватися самих дивовин, що життя видавалося б цілковитим безглуздям і глупством, коли б і далі йшло своїм звичаєм.

   Отож вона заходилася коло пиріжка і незабаром від нього не зосталося й крихти.