Коли ще звірі говорили:казки для дітей Івана Франка. Казка ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ
ВІЙНА МІЖ ПСОМ І
ВОВКОМ
Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком.
Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се,
то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає
лісові новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
— Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має
поросяток.
— Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні,
кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
— Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться.
Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.
— Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не роби цього. Пам'ятаєш, яка
була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що
є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти
йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.
— Е, — каже Вовк, — через таку дурницю не хочеться
сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або
двоє з'їм.
— Ні, Вовчику, — каже Пес. — Не ходи до нас, бо буде біда.
— Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так
обережно там справлюся, що ніхто й не почує.
— Але я почую.
— Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?
— Добре тобі говорити, — сумно мовив Пес. — Не видавати
приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же
мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?
— Роби, як знаєш, — мовив Вовк, — я мушу до твоїх свиней
навідатися й раджу тобі сидіти тихо.
Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й
суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:
«Що мені робити? Підожду трохи. Коли Вовк справді справиться
тихо, то нехай собі робить, що хоче. А як зачую крик у хліві — не буду
мовчати».
І справді, тільки Вовк крізь щілину проліз до хліва, почула
його Свиня та як закричить! Поросята собі як завищать, а Пес, почувши це, як
загавкає, як завиє! Посхоплювалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися
на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь щілину, всипали йому такого
бобу, що декілька день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через
деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже:
— Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не
забуду я тобі цього.
— А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря?
— мовив Бровко.
— А хіба я не звелів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.
— Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам'ятаєш? Поки
було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?
— Та який там біс з нею сварився! — люто крикнув Вовк. —
Тільки я до хліва, а вона в крик. Але я їй цього не подарую. Слухай, Бровку, не
роби дурниць. Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до
Свині в гості.
— Про мене, приходь, — мовив Бровко. — Тільки пам'ятай, щоб
у хліві було тихо. Як тільки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.
З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знову до хліва. Але
Бровко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й остерігалася, бо Вовк
обіцяв навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в щілину, а вже
Свиня з поросятами наробила в хліві такого галасу, а Бровко так жалібно почав
вити під хатніми вікнами, що Вовк мусив чимдуж утікати до лісу.
Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на
розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора
дивиться Бровко — стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.
— А що, Бровку, — мовить Вовк ніби ласкаво, — чому не
виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?
— Не кортить, — мовив Бровко.
— Ах ти, зраднику! — крикнув до нього Вовк. — Ти думаєш, що
я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені
колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен,
позбавлю тебе життя.
— Що ж діяти, — мовив Бровко, — раз мати родила, раз і
вмирати треба. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.
— Ах ти, собаче покоління, — лютував Вовк за ворітьми. — Ти
ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия
візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні.
Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди,
витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.
З тим Вовк і пішов.
Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а
ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:
— Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням.
Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б
ви ласкаві мені допомогти?
— Розуміється, розуміється, допоможу, — відповів Ведмідь.
Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.
— Слухайте, дядьку Пориличу! — каже Вовк. — Допоможіть мені.
Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове
військо.
Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що
вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба,
дожидаючи противника.
Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк
викликає його на війну.
«Що мені на світі робити? — думав він собі. — І яких мені
вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».
Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг
видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.
— Ей, Бровку, а що з тобою? — окрикнув його Кіт Мурко, його
добрий товариш і приятель.
— Ет, що тобі говорити, — каже Бровко, — нещастя моє та й
годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.
— Ну, говори, говори, — настоював Мурко. — Поможу не поможу,
а хоч розважу твою тугу.
Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.
— Не турбуйся, братику, — говорить Мурко. — Я тобі допоможу.
Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій
війні.
Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і
вони обіцяли йому свою поміч у війні.
Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі
своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько
мов у барабан б'є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і
Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до
землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.
Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти
на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й
підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися
в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху
між ворогами. Ось показалося вороже» військо.
— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть
уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як
барабанить?
— Чуємо, — з острахом промовили лицарі.
— А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.
— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде
нам!
— А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає,
мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.
— Ох, це він по мою душу йде, — простогнав Кабан, лежачи під
листям.
— Що ж робити, братці? — промовив Вовк. — Негарно ж нам
утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.
Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши
здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і
щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під
листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими
пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з
переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче
переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.
— Ой лишенько! — скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за
ходом битви. — Це ж, мабуть, смерть моя лізе.
І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого
ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його
тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не
було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив,
щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст
у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і,
хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно,
що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого
іншого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу
над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в
лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли
вони в тій війні.
— Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці, — мовив
Вовк.
— А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли,
— озвався Кабан.
— А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так
мені ввесь хвіст відчикрижила, — говорив Лис Микита.
— А я й не тямлю, що зі мною було, — стогнав Ведмідь. — Те
тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур!
Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
