Коли ще звірі говорили:казки для дітей Івана Франка. Казка ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ - Казки І.Франка - Казки - Каталог статей - Персональный сайт
 
Вівторок
06.12.2016
05:52
Приветствую Вас Гость
RSS
 
Малятам
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Категории каталога
Казки І.Франка [15]

Наш опрос
Які розділи для вас найцікавіші
Всього відповідей: 2427

Главная » Статьи » Казки » Казки І.Франка

Коли ще звірі говорили:казки для дітей Івана Франка. Казка ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ
   ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ
    
    
    Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.
    
    Раз якось говорить Вовк до Пса:
    
    — Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.
    
    — Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
    
    — Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.
    
    — Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не роби цього. Пам'ятаєш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.
    
    — Е, — каже Вовк, — через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або двоє з'їм.
    
    — Ні, Вовчику, — каже Пес. — Не ходи до нас, бо буде біда.
    
    — Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так обережно там справлюся, що ніхто й не почує.
    
    — Але я почую.
    
    — Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?
    
    — Добре тобі говорити, — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?
    
    — Роби, як знаєш, — мовив Вовк, — я мушу до твоїх свиней навідатися й раджу тобі сидіти тихо.
    
    Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:
    
    «Що мені робити? Підожду трохи. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить, що хоче. А як зачую крик у хліві — не буду мовчати».
    
    І справді, тільки Вовк крізь щілину проліз до хліва, почула його Свиня та як закричить! Поросята собі як завищать, а Пес, почувши це, як загавкає, як завиє! Посхоплювалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь щілину, всипали йому такого бобу, що декілька день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
    
    Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже:
    
    — Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього.
    
    — А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря? — мовив Бровко.
    
    — А хіба я не звелів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.
    
    — Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам'ятаєш? Поки було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?
    
    — Та який там біс з нею сварився! — люто крикнув Вовк. — Тільки я до хліва, а вона в крик. Але я їй цього не подарую. Слухай, Бровку, не роби дурниць. Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гості.
    
    — Про мене, приходь, — мовив Бровко. — Тільки пам'ятай, щоб у хліві було тихо. Як тільки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.
    
    З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знову до хліва. Але Бровко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й остерігалася, бо Вовк обіцяв навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в щілину, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого галасу, а Бровко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк мусив чимдуж утікати до лісу.
    
    Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Бровко — стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.
    
    — А що, Бровку, — мовить Вовк ніби ласкаво, — чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?
    
    — Не кортить, — мовив Бровко.
    
    — Ах ти, зраднику! — крикнув до нього Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен, позбавлю тебе життя.
    
    — Що ж діяти, — мовив Бровко, — раз мати родила, раз і вмирати треба. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.
    
    — Ах ти, собаче покоління, — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.
    
    З тим Вовк і пішов.
    
    Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:
    
    — Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?
    
    — Розуміється, розуміється, допоможу, — відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.
    
    — Слухайте, дядьку Пориличу! — каже Вовк. — Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.
    
    — Гаразд, гаразд, — мовив Кабан. — Допоможу напевно!
    
    Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.
    
    Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.
    
    «Що мені на світі робити? — думав він собі. — І яких мені вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».

    
    Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.
    
    — Ей, Бровку, а що з тобою? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.
    
    — Ет, що тобі говорити, — каже Бровко, — нещастя моє та й годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.
    
    — Ну, говори, говори, — настоював Мурко. — Поможу не поможу, а хоч розважу твою тугу.
    
    Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.
    
    — Не турбуйся, братику, — говорить Мурко. — Я тобі допоможу. Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій війні.
    
    Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і вони обіцяли йому свою поміч у війні.
    
    Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько мов у барабан б'є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.
    
    Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.
    
    — Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?
    
    — Чуємо, — з острахом промовили лицарі.
    
    — А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.
    
    — Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде нам!
    
    — А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.
    
    — Ох, це він по мою душу йде, — простогнав Кабан, лежачи під листям.
    
    — Що ж робити, братці? — промовив Вовк. — Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.
    
    Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.
    
    — Ой лишенько! — скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви. — Це ж, мабуть, смерть моя лізе.
    
    І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.
    
    Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.
    
    — Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці, — мовив Вовк.
    
    — А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли, — озвався Кабан.
    
    — А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так мені ввесь хвіст відчикрижила, — говорив Лис Микита.
    
    — А я й не тямлю, що зі мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
Категория: Казки І.Франка | Добавил: admin (07.12.2008)
Просмотров: 2650 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 4.3/7 |
Всего комментариев: 1
1  
прикольна казка

Имя *:
Email *:
Код *:
Форма входа

Поиск

Друзья сайта
МамаТато - усе, що ви маєте знати про дітей
"Весела Абетка" - Для дітей України Малеча - ресурс для сучасних батьків
kazka.in.ua - Українська казка НАШЕ - тексти пісень Детский мир игрушек и товаров для детей
Наша кнопка:
Малятам, мамам й татам!!!

Або:
Малятам, мамам й татам!!!

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright MyCorp © 2016
Сделать бесплатный сайт с uCoz