Сім’я сидить за столом, вечеряє, –
вже й кутя, й узвар на столі. В хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно
весело і разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось
радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого,
власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з
одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає
в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний
гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й
сльози, – ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно
лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з святим вечором!»
2
Пишно убрана кімната; видно, що
багаті люди живуть, – а задля свят прибрано той покій ще пишніше. На столі
білий, як сніг обрус, добірні страви й напитки. І тут ясно, і тут урочисто, та
веселість не така щира, – мов трохи з примусу говоряться ті веселі речі, не
зовсім вільно грає усмішка на устах. Край стола, на м’якому оксамитному фотелю,
сидить молодий хлопець; його вродливе обличчя бліде, як воскове, брови надто
виразно чорніють, уста усміхаються, але усміх той мимоволі виходить якийсь
журливий, хоч хлопець силкується сховати тую журбу, та й інші удають, мов не
бачать її… Часом серед розмови хлопець затримається, утопить свої чорні очі в
просторінь і замислиться. Ох, як весело було торік у сю пору! вів був повний життя,
повний надій – а тепер… Тепер він сидить без сили, слабий… Чи діжде він другого
святого вечора? Що ж се? знов тая журба, знов той жаль? Ні, годі! Он усі так
приязно, весело (занадто весело!) бажають йому щастя-здоров’я!.. Нині ж бо
«святий вечір»!..
3
Біле, біле поле. Ледве видніє шлях,
що в’ється й зникає у нічному морозному тумані. Швидко біжать легкі саночки, як
тільки можна швидко, – але якою тихою здається та їзда молоденькому
вандрівникові! То їде малий школяр додому з далекої школи, – та й спізнилося
бідне хлоп’я! Пильно вглядається школярик у тую млу, – чи не мигтить вже вогник
де-небудь?.. Ох, як довго їхати! Коли б швидше, коли б ще застати дома вечерю,
щоб разом з братами й сестрами їсти кутю та кликати мороза! А у полі мороз таки
добре діймає, – школярик міцно тре руки, перебирає ногами, – холодно! Та нема
часу кутатись: он, здається, вже рідне село!.. Так, се воно!.. он один за
другим виринають з темноти вогники, мигтять веселенько, мов очка дитячі, вони
мов вітають хлопчика: «Святий вечір! Святий вечір!»
4
Малесенька тісна кімнатка. Коло
стола, при невеличкій лампочці, сидить молода дівчина; вона схилилась над
шиттям, над пишною білою шовковою сукнею. Пильна робота! Голка жваво поблискує
в швидких руках. Остатній вечір перед святами, а сукня балева багатої панни не
буде скінчена! У великому магазині не були б прийняли тої роботи, – там і без
неї стільки шиття, – а коли б і прийняли, то надто дорого прийшлась би панні та
ласка; ну, а бідна швачка взяла роботу – й перед самим святом, та ще мусить і
за малу плату бути вдячна! Тихо в хаті, тільки чути проникливий шелест шовку та
часом зітхання робітниці. Яка вона самотня тепер, тая робітниця, як тихо в її
хатині! А колись?.. Робота спинилась, голка випала з рук, і шиття посунулось
додолу. Що се? Чи тепер потопати в мріях? Остатній вечір! До роботи!
От робота вже й скінчена. Швачка
встала, випростала свій зігнутий стан, підійшла до вікна, притулилась чолом до
холодної шибки й дивиться втомленими очима на вулицю. В сусідньому будинку
видно крізь вікна рух, – маленькі постаті в ясних уборах, – либонь, там
різдвяне деревце вже засвітили. А в другому домочку тепер видно ясне світло, –
вечеряють, либонь… Швачка пильно задивилась на те віконце і на те світло
лагідне, на віях у неї затремтіла сльоза… У людей святий вечір!.. А у неї? Ба!
у неї теж святий вечір!..
