У дзвіночку на узліссі жив жук Жужужук. Удень він мандрував лісовими стежками,
пильнував, щоб ніхто не чинив кривди, ходив у гості до знайомих жуків, а на ніч
повертався до свого синього будиночка, де завжди було сухо і затишно.
Поряд із дзвіночком ріс кущик суниць. Ягоди на ньому висіли дрібні й зелені —
Жужужук ніколи не звертав на них уваги.
Але одного ранку, вмившись краплиною роси, він глянув униз і від здивування
ледь не випав із дзвіночка-будиночка. Ягоди на кущику стали червоні-червоні,
наче маленькі сонечка.
"Ого, як сонце любить сунички! Скільки свого тепла віддало їм!" —
подумав жук.
І йому страшенно закортіло дізнатися, чому воно так любить сунички. Вирішив
спитати про це у самого сонця. А сонце опівдні завжди спочивало на вершечку
найвищої на узліссі сосни.
"Там я у нього й спитаю!" — подумав Жужужук і поповз угору по сосні.
До полудня він якраз дістався до вершечка.
Та до сонця було ще дуже далеко. То знизу лише здавалося, що воно спочиває,
зачепившись за сосну.
Зате Жужужук побачив, як сонячні промені фарбують серединки ромашок, крила
метеликів, квіти липи і павутиння...
"Воно... воно любить усіх, а мене — ні..." — Жужужук так
розхвилювався від цієї думки, що не втримався на гілочці і мало не впав униз.
Встиг лише двома лапками вхопитися за листочок. Ще мить — і полетів би
додолу.
Аж тут сонце побачило таку біду й підставило свій промінь. Жужужук по ньому
з’їхав прямісінько до свого дзвіночка.
— Сонце любить усіх! — сказав він голосно. — Сонце любить і мене!
— І мене, — закивав суничний кущик своїми ягідками.
— І мене, — задзвенів синенький дзвоник-будиночок.
— І мене, і мене, — жужукаючи ці слова, Жужужук поповз до лісу — розповісти
знайомим жукам, що сонце любить усіх. І жуків теж.