Аліса у Задзеркаллі
Розділ перший. ЗАДЗЕРКАЛЬНИЙ
ДІМ (уривок)
*
* *
Ще мить — і Аліса пройшла крізь нього і легко скочила у
Задзеркалля. Насамперед вона зазирнула в коминок і, на превелику свою втіху,
впевнилася, що там таки палає вогонь, — яскраво, як і той, що залишився вдома.
“А отже, холодніше тут не буде, — втішилася Аліса, — навпаки, я зігріюся ще
дужче, бо нікому буде ганяти мене від вогню. Ото буде сміхота: побачать мене у
дзеркалі, а дістати — зась!”
Та й давай роззиратися довкола і тут постерегла: усе, що вдавалося побачити з
їхньої вітальні, було геть сіре і нецікаве, зате решта убрання переходила
найбуйнішу уяву. Приміром, картини на стіні біля коминка видавалися живими, а
знайомий годинник на коминковій полиці (у дзеркалі було видно тільки його
затилля) мав обличчя карлуватого дідка, і воно до неї шкірилося!
“Проти нашої ця світлиця — достеменний свинюшник”, — мовила собі на думці
Аліса, завваживши у попелі під коминком кілька шахових фігур, а ще за мить
злегка ойкнула з подиву і стала навкарачки, приглядаючись: шахові фігури
походжали туди-сюди, гуляючи парами!
— Он Чорний Король із Королевою, — озвалася Аліса (пошепки, щоб їх не
сполохати). — А онде Білий Король із Королевою, верхи на лопатці... А ондечки
прогулюються попідручки дві Тури... Скидається на те, що вони мене зовсім не
чують, — провадила вона, ще нижче нагинаючи голову, — і десь-найпевніш не
бачать... Чудасія, та й годі, я чую себе невидимкою...
Тут якийсь писк позад Аліси змусив її рвучко озирнутися, і вона встигла
побачити, як на шаховому столику беркицьнувся один із Білих Пішаків та й давай
вибрикувати ногами, — оце так дивоглядія, що ж то буде далі?!
— Я чую голос свого малятка! — зойкнула Біла Королева і так несамовито рвонула
з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Люба моя Лілейко! Моя багрянородна
мурочко! — і вона, мов навіжена, подерлася вгору по ґратках.
— Багрянородна дурочко! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа.
Йому не гріх було й побурчати на Королеву, бо він із голови до п’ят викачався в
попелі. Аліса палала бажанням кинутись на підмогу, а що бідолашка Лілейка аж
заходилася ревом, то вона боржій підхопила Королеву і поставила її на столика
обік її горлатої донечки.
Королева корчовито роззявила рота і сіла: від блискавичної повітряної мандрівки
їй геть перехопило дух, і хвилину-другу вона тільки й здужала, що німотно
горнути до себе крихітну Лілейку. Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого
Короля, що сичем сидів у попелі.
— Стережися вулкана!
— Якого вулкана? — перепитав Король і тривожно уторопив очі в коминок, наче
бути там вулканові, на його думку, і Бог велів.
— Того, що висадив... мене... в повітря, — надсадно пропихтіла Королева, іще
гаразд не одсапавшись. — Бережись, хай і тебе не... висадить — лізь нагору...
кудою... завжди!
Аліса пантрувала, як страх сповільна, мозольно — з перечки на перечку — Білий
Король пнеться коминковими ґратками, і нарешті подала голос:
— Ну, так ви й до вечора на столика не видряпаєтесь. Чи не краще б мені вам
підсобити, га?
Але Король пропустив запитання повз вуха: було ясно, як день, що він не то її
не чув, а й не бачив.
Тож-бо Аліса взяла його чимніжніш і піднесла в повітря не так ґвалтовно, як
Королеву, щоб і йому, бува, не перехопило духу, але перш ніж поставити на стіл,
зміркувала, що не гріх би його ще трохи й почистити — так він уробився весь у
попіл.
Опісля вона хвалилася, що зроду ще не бачила такої гримаси, як у Короля, коли
той скумекав, що його держать у повітрі й чистять чиїсь невидимі руки: він так
отетерів, що не здобувся навіть на крик і тільки очі його дедалі витріщалися, а
рот дедалі роззявлявся, аж поки від нестримного Алісиного реготу рука в неї
задриґотіла, і вона замалим не впустила Короля додолу.
— Ох, прошу вас, голубчику, не кривіть таких гримас! — зойкнула Аліса, геть
забувши, що Король її не чує. — Ви мене так смішите, що я ще, крий Боже, вас не
втримаю! Та не роззявляйте рота, як вершу, — попелу наковтаєтесь!... Ну ось,
тепер ви, бачця, як нова копійка! — додала вона і, пригладивши Королю фризуру,
поставила його на столику побіч Королеви.
Король прожогом беркицьнув горічерева і лежав як неживий — аж Аліса ледь
стривожилася, бачивши, чого наробила, і, гнана страхом, обійшла усю світлицю:
ачей, де знайдеться вода, щоб його відлити! Та вона тільки й нагледіла, що
плящину атраменту, а вернувшись із нею назад, викрила, що Король уже оговтався
і лячно перешіптується з Королевою — так тихо, аж Аліса насилу могла щось
розчути.
— Запевняю тебе, любонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків своїх
вусів!
А Королева йому на те:
— Але ж ти безус!
— Жахлива мить! — товк своє Король. — Не забуду її повік!
Поширеними з цікавості очима Аліса пильнувала, як Білий Король добув із кишені
здоровецького нотатника і взявся щось там мережити.
І нараз їй у голову шибнула нова думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що
сягав Королю аж за плече, і ну писати замість нього!
Бідолашний Король виглядав геть сторопілим та нещасним — якийсь час він мовчки
борюкався з олівцем, проте Аліса була для нього задужа, і він урешті прохарчав:
— Хай воно сказиться, сонечко, доведеться мені завести собі меншого олівця. Цей
наче з цепу зірвався: пише все, що хоч, тільки не те, що треба.
— І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до нотатника (де Аліса тим
часом устигла вивести: “Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі... І як із неї не
брикне...”) — Ні, це пам’ятка не твоїх почуттів!
На столику, із самого краю, лежала якась книжка, тож, сидячи коло Білого Короля
і наглядаючи за ним (Аліса ще й досі хвилювалася за потерпілого і тримала
плящину напохваті, щоб на нього вилити, коли б він зомлів), вона весь час
гортала сторінки в пошуках місця, яке б їй пощастило вчитати.
— Тут усе казна по-якому! — буркнула вона собі під ніс.
А виглядала та базгранина так:
Було тут над чим посушити собі голову, але врешті їй свінуло. “Та це ж
Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і слова перевернуться
назад!”
