Колись,
у давні-предавні часи, настільки предавні, що й наших предків не
було ще на світі, у величній Дикій Пущі жила лiсова нiмфа Нецилія. Вона
доводилася близькою родичкою славетній Королеві Журлайні, а мешкала
в альтанці, що стояла в тіні тисячолітнього дуба. Раз у рік,
на Свято Брунькування, о тiй благодатнiй порi, коли на гiллi народжуються
молоді пуп’янки, Нецилія мала подавати Королеві Журлайні золоту чашу великого
Ака, і Королева, побажавши процвiтання своєму пралiсу, відпивала з
дорогоцiнної посудини. Мабуть, ви збагнули, що Нецилія була не просто
німфою. Крiм того, подейкують, що її дуже шанували за вроду та грацію.
Коли Нецилія з’явилася на світ, вуста її були нiмi
як камiнь. Та не одна вона не вміла говорити: ані Королева Журлайна, ані
навіть сам великий Ак — ніхто з них iще навiть не здогадувався, що є
на свiтi дар живого слова. Дуже давно це діялося. Світ у ті часи був геть
зелений, а юним лісам було б зле без заступництва німф, які допомагали
тонким тендiтним деревцям рости й наливатися силою. I ось тоді, в один із
незапам’ятних днів, на світ з’явилася Нецилія. Сяйлива, вродлива, гінка та
струнка, наче пагін, вона родилася, щоб дарувати втiху лiсовi.
Її волосся мало колір зелених, ще недозрілих
каштанів; очі голубіли на сонці і робилися фіолетовими у затінку;
ніжно-рожеві щоки пломеніли, наче хмари у призахідному сонці, а губи,
повні та духмяні, червонилися, наче гранат. Плаття Нецилії було зшите
з важкого дубового листя, котре так полюбляють, не визнаючи нічого
іншого, всі лiсовi німфи. Її граційні ніжки прикрашали сандалії,
і тільки пишне блискуче волосся було нічим не прикрите.
Обов'язків Нецилія мала небагато,
та й ті були прості. Вона пильнувала, щоб її підопічні не заростали
лабузинням, яке так шкодить деревам. Час від часу вона підживляла ґрунт під
ними та відганяла отруйних штрикальників, які лише чекали слушної миті, щоби
налетіти на дерева і так поштрикати їхні стовбури, що ті корчились і
гинули. А коли лісові починала дошкуляти спека, Нецилія підливала спраглий
молодняк водою зі струмків та лісових озерець.
I
так тривало з незапам’ятних часiв. Iз плином часу бур’яни призвичаїлися
обминати ліс, населений нiмфами, та й штрикальники теж сюди більше не
потикалися. Дерева зміцніли, погрубшали і вже зовсім не боялися вітрів, як
це було замолоду. Роботи в Нецилії поменшало, i час немовби сповільнив свій
біг. Iз року в рiк життя у Дикій Пущі спокійнішало, одноманітнішало —
себто ставало зовсім не таким, яким хотіла б його бачити весела за вдачею
нiмфа.
Утiм, було б неправдою сказати, що життя
у Дикiй Пущi геть нудне. Кожної повні його мешканці водили Королівський
хоровод. А ще тут справляли Горіхове свято і Ювілей Осінніх барв, врочисту
Листопадову церемонію і пишний обряд з нагоди Свята Брунькування.
Щоправда, решта днів поміж веселими подiями таки були заповнені нудним
очiкуванням свята.
Ніхто із сестер Нецилії не думав, не гадав,
що цю безтурботну лiсову німфу зможе коли-небудь огорнути туга. Однак,
через багато років, сповнених невеселими розмислами, саме так і трапилося.
Якоїсь митi, коли зносити сірі будні вже не було нiякої змоги, Нецилії
увірвався терпець. Їй нестримно захотілося зробити щось по-справжньому цікаве,
змінити своє життя так, як іншим лiсовим німфам навіть увi снi не снилося.
І якби не Лісовий Закон, вона б так i вчинила: махнула б геть на все
рукою та й подалася собi світ за очі — шукати цікавих пригод.
Поки красуня Нецилія отак сумувала, до Дикої
Пущі завітав сам Лісовий Господар — великий Ак. Щоразу, коли він
з’являвся у пралісi, лiсовим німфам дозволялося прилягти біля його ніг і
прислухатися до мудрих слiв, що їх зрiкали Аковi вуста. Тому що немає на світі
нікого, хто був би могутнішим та мудрiшим за великого Ака. Лiсовий Господар Ак
бачить усе і все знає.
Тієї
ночі він сидів, тримаючи Королеву за руку (Ак любив лiсових німф так,
як батько любить своїх дітей), а Нецилія та її численні сестри лежали
у нього в ногах і жадібно ловили кожне його слово.