– Я сьогодні не буду спати, хоч би там що! – відрізав
Джон. Його дружина неабияк здивувалася: ще можна зрозуміти, коли дітизволікають зі сном. Але дорослі, та й
сам Джон, зазвичай одразу після вечері починають мріяти про м’які подушки і
теплі ковдри. – Хоч би там що!.. – повторив чоловік таким гірким голосом, що
жінка не на жарт розхвилювалася.
– Що, знову ті сни? – запитала вона якомога лагідніше. – Як жахливо...
Джон протер сонні очі.
– Я тобі вже казав. Я ніколи не сплю! Ну що має зробити чоловік, аби вдома йому
повірили?!
Дружина ніжно скуйовдила блискучу чоловікову чуприну й пішла стелити постіль. З
того боку, де спав Джон, під покривалом щось лежало. То не була грілка,
плюшевий ведмедик чи бібліотечна книга. Місіс Джон відкинула ковдру. І знайшла
абордажну шаблю.
Вона зітхнула й почепила шаблю на кілок за дверима, де вже висіли сагайдак зі
стрілами та Джонів одяг. І жінка, і чоловік воліли триматися так, неначе нічого
не сталося (бо саме так поводяться дорослі, утрапивши до якоїсь халепи), хоча
обоє чудово розуміли: Джонові знову сниться Небувалія. Щоразу після такого сну,
вранці, у ліжку неодмінно щось з’являлося, неначе кісточки біля миски зі
сливами, коли ви ними поласуєте. То шабля, то свічка, то лук, то пляшечка з-під
ліків, то старомодний циліндр... А після того, як Джонові наснилися русалки,
нагорі цілий день тхнуло рибою. У домі вже назбиралася повна шафа всякої
всячини, що залишалася після снів: тут тобі і будильник, і піратський трикутний
капелюх, і прикрашений кольоровим пір’ям головний убір індіанського вождя. Там
ще була пов’язка на очі (найстрашнішими видавалися ті ночі, коли Джонові снився
капітан Гак).
Тільки-но місіс Джон узялася підбивати подушку, аби зробити її пухкішою, як
гримнув оглушливий постріл, розбудивши сусідів і наполохавши пса. Куля зі
свистом пролетіла через кімнату, відрекошетила від торшера й розтрощила вазу.
Обережно, двома пальцями, неначе то була не зброя, а протухлий оселедець, місіс
Джон витягла з-під подушки пістолет і пожбурила його у смітник.
У дверях з’явився Джон.
– Якби ти знала, наскільки вони реальні
– ті трикляті сни!.. – зітхнув він. – Неначе все відбувається не
вві сні, а НАЯВУ!
Усім Давнім Друзям, що мешкали в різних районах Лондона і навіть у такій
глухомані, як Фозерингден та Гримзуотер, снилися однакові сни. Вони вже давно
були не пустоголовими хлопчаками, а цілком дорослими людьми, активними та
врівноваженими чоловіками, служили в банках і водили поїзди, вирощували
полуниці й писали п’єси, і навіть засідали в Парламенті. У затишку родинного
вогнища чи у приємному товаристві їм було весело і просто, та варто було
заснути... Щоночі Давнім Друзям снилася Небувалія, а коли вранці вони
прокидалися, то в ліжку неодмінно знаходили якусь згадку про ті страшні
марення: кинджал, скручений канат, купу листя, металевий гак...
Що спільного у чоловіків, котрим снилися ці сни? Нічого, крім того, що всі
колись жили у Небувалії і були Загубленими Хлопчаками…
