На любові
до дітей тримається світ. Цей постулат в усі часи був головним кредом для
кращих педагогів.
Василь Олександрович Сухомлинський - з їх когорти. "Що найголовніше було в
моєму житті? Без роздумів відповідаю: любов до дітей", - так писав він у
книзі свого життя "Серце віддаю дітям". Світ прекрасного для дитини
починається в родині. "Витонченість відчуттів, емоційне сприйняття,
вразливість, чуйність, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини
- все це пізнається насамперед у родині", вважав він.
Народився Василь Олександрович у селі Василівці на Херсонщині (тепер
Кіровоградська область). Тут пройшли його дитинство і юність. Батько
Сухомлинського був селянином, а всі його діти (троє синів і донька) стали
вчителями - викладали рідну українську мову та літературу.
Влітку 1933 року Василь поїхав до Кременчука. Спочатку вступив до медичного
технікуму, але незабаром залишив його, вступив на робфак, який достроково
закінчив, і був прийнятий в педагогічний інститут. Провчившись два роки,
Сухомлинський переводиться в Полтавський педагогічний інститут (на заочне
відділення) і працює вчителем у заочній школі. Саме Полтавському педагогічному
інституту Сухомлинський зобов'язаний знаннями основ педагогічної науки, вмінню
працювати з дітьми. Тут він навчився культурі спілкування, прагненню до
наукового пошуку. Закінчивши у 1939 році інститут, Сухомлинський повертається в
рідні місця і працює викладачем української мови та літератури в Онуфріївській
середній школі.
У сорок першому Василь Олександрович добровольцем йде на фронт, а в січні 1942
року молодший політрук Сухомлинський дістає тяжке поранення, захищаючи Москву.
Після закінчення лікування Василя Олександровича призначили директором
середньої школи в Уфі, але щойно рідні місця було звільнено, він повернувся на
батьківщину і став завідувачем райвно. Але працював недовго, і знову повернувся
в школу. Його призначили директором Павлишівської середньої школи, якою
Сухомлинський керував протягом 22 років, до кінця своїх днів.
Павлишівська школа стала знаменитою. Тут були розроблені і застосовані
світоглядні і педагогічні принципи Сухомлинського - прихильника гуманістичної
традиції виховання.
У Павлишівській середній школі виховання без покарань було педагогічним
принципом всього учительського колективу. Зокрема, вважалося, що право
користуватися гострим інструментом оцінки має лише той педагог, який любить
дітей. Одна з найцінніших його якостей - людяність, у якій поєднується сердечна
доброта з мудрою суворістю батьків. Це те, що хочуть бачити діти у своєму
наставникові.
Оцінка у Сухомлинського - це винагорода за працю, а не покарання за лінощі. Він
поважав "дитяче незнання". Місяць, півроку, рік у дитини може щось не
виходити, але настане час - і вона навчиться. Свідомість дитини - могутня, але
повільна річка, і у кожного вона має свою швидкість, вважав педагог.
Говорячи про оцінку як інструмент покарання, В.О.Сухомлинський вважав
допустимим її застосування лише для школярів старших класів, бо в початкових
класах покарання незадовільною оцінкою особливо болісно ранить, ображає і
принижує. Не можна допускати, щоб дитина на самому початку свого шляху за
"допомогою" вчителя, який поставив двійку, втратила віру в себе.
"Виховання без покарання - це не вузько шкільна справа, - говорив
В.О.Сухомлинський. - Це одна з найважливіших проблем... перебудови суспільства,
його найтонших і найскладніших сфер - людської свідомості, поведінки,
взаємовідносин". Для нього не було ділеми: особа чи колектив. Це дві грані,
два боки єдиного людського буття. Немає і не може бути виховання особи поза
колективом, точно так, як не може бути "абстрактного" колективу без особи.
Спрямованість особи людини, її прагнень залежить багато в чому від навколишньої
дійсності, духовності суспільства, характеру, мети і засобів виховання і
освіти. В.О.Сухомлинський добре це розумів і не обмежувався аналізом лише
матеріальних потреб і потреб пізнання. Найвищою потребою людини він вважав
"потребу людини у людині як носії духовних цінностей; виникнення, розвиток
цієї потреби на основі духовної спільності людей, їх прагнення до оволодіння
духовними цінностями". Тому, на думку В.О.Сухомлинського головне завдання
вчителя - зробити так, щоб найважливішою необхідністю кожного вихованця була його
потреба в іншій людині.
"Вчительська професія, - писав В.О.Сухомлинський, - це людинознавство,
постійне, невпинне проникнення у складний духовний світ людини. Чудова риса -
постійно відкривати у людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі
її становлення - один з тих коренів, який живить покликання до педагогічної
праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається у людині ще в дитинстві
і юності, закладається і в родині, і в школі. Він закладається турботами
старших - батька, матері, вчителя, - які виховують дитину в дусі любові до
людей, поваги до людини". Саме так формувався педагогічний талант самого
В.О.Сухомлинського, джерело якого - любов до дітей.
