Буває пишу те, про що думаю, описую речі, події, пейзажі, які розглядаю, людей з якими знайомлюсь.

   Йдучи вуличками старого вечірнього  міста Лева, вдивляючись в будівлі, що дивно розглядають небо старими і поремонтованими дахами. Підвожу очі до неба і бачу, як голубаво-рожеві вечірні хмаринки заграють з молодим, ледь помітним місяцем.

   Коли йдеш, погляд губиться між будинками, фасади і рельєфи яких все ще здатні дивувати тебе; мури бенедиктинського монастиря, шпилі церков, бруківкою вистелена дорога губиться між сучасними тротуарами і виводить із одної вулички на іншу. Прохожу кафе із чудними плетеними меблями, цікаво… а там всередині щось на зразок книгарні, є стелажі з книжками….

   Спостерігаю всю красу і велич міста в поєднанні з музикою, вона немов на крилах, переносить думку, переносить у часі і просторі, переносить туди, де думка без музики не потрапила б ні за яких умов. Вирішила прогулятися тими вуличками, що ведуть до домівки, дивними і цікавими, в них є щось і з давнини і з сучасності...Музика стишує гуркіт машин.. Так, саме музика, а не навпаки, і піднімаючись по Лисенка, уже вкотре…помічаю щось нове і цікаве для мене, відкриваю ніби нову палітру кольорів, яка миттю розливається, зафарбовуючи будинки, дерева, небо.

   Напевно небо, це найбільш кольорове, з тих речей які можеш спостерігати і постійно дивуватися, воно мінливе, має форму і безліч відтінків, воно то романтичне і загадкове, то грізне і громове, має не тільки характер і музику, але  й обличчя J.

   Думаю продовжити цю розповідь і колись вона стане маленьким ессе про місто в якому живу , про місто яке переживаю і відчуваю про місто в якому росту.

26.07.07