(Продовження, початок див тут:)

Позитивний, "активний" аспект цього образу полягає, навпаки, у тому, що значення має лише любов, з якою людина віддає себе Богові. І якщо ця любов справжня, для того, щоб її виразити можна використовувати все, і з цієї точки зору кожна дрібниця надзвичайно важлива.

Для того, щоби показати свою любов до матері, дитина може подарувати їй одну зі своїх іграшок. Звичайно, матері іграшка не потрібна, до того ж купила її вона сама. Проте такий дарунок все-одно зворушує материнське серце і вона приймає його цілком серйозно і з великою радістю.

У нас є тисяча різних способів, щоб зробити те ж саме по відношенню до Бога: роблячи Йому тисячу маленьких подарунків, ми можемо повернути Йому те, що Він нам дав, і Бог приймає наші даруночки, надаючи їм нову цінність, - так встановлюються стосунки взаємної любові, яка триває усе життя.

Тому в житті Терези все стало надзвичайно серйозним і сповненим ніжності, коли на карту була поставлена любов: терпляче зносити надокучливий шум, який одна із сестер, непомітно для себе самої, виробляла під час молитви; не скаржитися, коли неуважна сусідка бризкає їй в обличчя брудною водою під час прання; покірно харчуватися залишками їжі, які їй подають, тому що ніхто більше не хоче їх їсти; ніколи не показувати, що мерзнеш, бо не можна бути малодушною перед Тим, Кого любиш; віддано і радісно впокорятися, навіть тоді, коли інстинктивно хочеться заперечити; поводитися так лагідно з украй неприємною сестрою, що їй здається, ніби вона особливо люблена; складати мантії, забуті іншими сестрами, - коротше кажучи, "невтрачати жодної маленької жертви, погляду, слова, користуючись кожною дрібницею і виконуючи її з любов'ю".

Безліч таких повсякденних дрібниць можуть зруйнувати людину, викликаючи у неї злість та сліпу покору, або ж зігріти навіть тих, хто їх не помічає, якщо ці дрібниці робити заради любові і з любов'ю. Так можна виправити навіть свої власні слабкості, непослідовність, легкі гріхи.

Тереза приймає навіть слабкість та гріх, не тому, що вони її не турбують (навпаки, вони засмучують її, як дитину засмучує її власна безпорадність), але тому, що вона незмінно відчуває себе маленькою, потребуючою допомоги, прощення, благодаті.

Саме ця звістка, принесена Терезою, вилікувала Церкву її часу від останніх симптомів янсенізму: щоби домогтися від людей добрих учинків не можна тільки вчити їх боятися Божої кари, а навпаки, потрібно, щоб вони подивляли любов, яка перевищує усі їхні заслуги.

За часів Терези деякі героїчні душі мали звичай приносити себе в жертву "Божественній Праведності, щоби стягнути на себе усю кару приготовану грішникам". Більше того, таке посвячення вважалось на Кармелі вершиною духовності.

У 22 роки Тереза попросила у своєї настоятельки дозволу принести себе в жертву Милосердній Божій Любові - любові, за її словами, "у тисячу разів вимогливішій, ніж праведність".

Вона сама склала формулу посвяти:

"Боже мій! Я бажаю любити Тебе і сіяти любов до Тебе, але я відчуваю своє безсилля і прошу Тебе бути моєю святістю.

На знак досконалої любові я приношу себе у жертву всепалення Твоїй милосердній любові і молю Тебе спалити мене до кінця..., щоб я стала мученицею Твоєї любові, о Боже мій!".

Тереза переконана, що коли Бог знаходить душі, що відкрилися Його любові, Він швидко спалює їх обпалюючим вогнем.

Парадоксально, але все це не означає, що Тереза переживала світлі і радісні відчуття. Більше того, її звичним станом був стан духовної сухості: вона була щаслива, проте лише тому, що любила Бога і знала, що Він любить її, хоча при цьому не переживала жодної радості.

Тим часом життя в монастирі протікало без змін: внутрішньо прекрасне і ззовні убоге. Настоятелька за будь-яку ціну прагнула зберегти свою посаду і дуже сумувала, коли замість неї вибрали сестру Терези (яку та колись називала своєю матір'ю). Тереза ж так і залишалася вічною послушницею, хоча їй доручили наставляти послушниць, які щойно вступили до монастиря. Одна стара черниця, якій Тереза допомагала в ризниці, називала її сестрою "Хай буде так", тому що та завжди зі всім погоджувалася. Однак усі знали, що у разі потреби вона уміла бути твердою.

У 23 роки Тереза захворіла сухотами: коли в ніч із Страсного Четверга на П'ятницю хвиля крові піднялася до її уст, вона витерла губи, зрозумівши, що це звістка про смерть, але принесла Богові жертву, вирішивши не запалювати лампу, щоб подивитися що з нею сталося. Вона дочекалася світанку і в Страсну П'ятницю принесла себе в жертву, вирішивши розділити з Христом Його Страсті. Так вона увійшла в морок Гетсиманського саду, де почалася її боротьба:

"Ісус допустив, щоби моя душа була охоплена якнайглибшою млою і щоби думка про небо, настільки для мене солодка, була лише джерелом боротьби та муки...

"Їй здавалося, що вона - серед грішників, невіруючих, особливо серед тих, хто втратив віру з власної вини, використавши Божу благодать для зла, і що вона чує хор глузливих голосів, які сповіщають їй, що над усім панує ніщо, порожнеча. Їй здавалося, що вона сидить "за столом грішників", де і повинна залишатися: "Господи, Твоя маленька дочка просить у Тебе вибачення за своїх братів; вона згідна їсти хліб скорботи, доки Ти цього хочеш, і дійсно не хоче встати з-за цього столу, за яким сидять грішники, перш ніж настане день, Тобою вказаний... Господи! Зволь забрати нас виправданими...

"Її згода сидіти "за столом безчестя", щоб і там був хто-небудь, хто любить Бога, тісно пов'язана з подіями, що відбувались у тогочасній Франції. Сьогодні ми знаємо, що відчуття Терези, ніби вона знаходиться між грішниками та безбожниками, мало під собою абсолютно реальну основу. Через дивний збіг обставин, про які тут було б надто довго розповідати, в останні місяці свого життя Тереза, на превеликий її жаль та жах, була особисто втягнена у гучний скандал, влаштований деякими антиклерикалами та масонами проти Церкви. Вони використовували навіть одну з її фотографій. Крім того, Тереза страждала тому, що провінціал ордена кармелітів, отець Гіацинт Луазон, найбільший проповідник свого часу, став розстригом: його позбавили сану, він одружився, став засновником християнської секти і був відлучений від Церкви. За нього Тереза прийняла своє останнє Причастя.

Вона ясно усвідомлювала, що відбувається в світі, в якому сціентизм вів жорстокі напади на віру, і відчула його диявольські чари. Вона говорила сестрі:

"Якби ти знала, які жахливі думки мене гнітять! Молися за мене невпинно, щоб я не слухала диявола, який хоче, аби я повірила його брехливим наклепам. У мій розум проникають думки найзапекліших матеріалістів: думка про те, що в майбутньому, завдяки поступовому прогресу, наука знайде природне пояснення всьому і ми остаточно дізнаємось причину всього сущого, а поки це загадка лише тому, що потрібно відкрити ще багато нового... О, мамусю, як можна плекати такі думки, коли так любиш милосердного Бога! Але я приношу в жертву ці жорстокі страждання, щоб увірували бідні невіруючі; заради всіх, хто віддалився від церковного віровчення".

Отже, Тереза погодилася зануритись у той морок, який у Страсну П'ятницю зійшов на всю землю:

"Я бачу стіну, що піднялась до неба... Все зникло... Я вірю, тому що хочу вірити".

І вона носила на серці Символ віри, написаний на аркуші паперу її власною кров'ю.

Тим часом, підкорюючись наказу своєї настоятельки, Тереза дописувала - важко в це повірити! - свою автобіографію, розповідаючи про свій духовний шлях до повного розуміння того, якою є правдива милосердна любов. У своїй книзі Тереза розповідає нам про те, як вона остаточно відкрила сенс свого покликання на Кармелі.

Тереза розказує про великі та дуже різноманітні бажання, які завжди хвилювали її душу, аж до того дня, коли вона усвідомила, що Церква - це Тіло, в якому кожна людина є певним членом, і кожен з них виконує свою функцію, працюючи для загального блага. І в той же час Тереза дуже зраділа, зрозумівши, що Церква повинна мати також і серце, і що її покликання - бути в цьому серці, яке живить та підтримує "усі покликання": "В серці Церкви, моєї Матері, я буду любов'ю".

Тим часом хвороба прогресувала: сестри, які доглядали Терезу, почали поводитися з нею як з дитиною (хоча перші визнавали її духовну зрілість), і вона покірно приймала їхні турботи, знаючи, що її чекає останнє, найважче випробування: свідчити про істину свого вчення про "дорогу малих душ", перейшовши важкий шлях страждання і смерті.

Дитині не потрібно вчитися для того, щоб народитися, проте доросла людина, яка хоче залишитися дитиною перед Богом, повинна навчитися вмирати, неначе народжуючись знову.

Часами Терезу охоплювало занепокоєння: "Якою буде моя смерть?", "Я ніколи не навчусь помирати!". Вона відчувала, що випробування буде страшним: тіло її було виснажене хворобою, її мучив нестерпний біль, але настоятелька вирішила, що давати кармелітці морфій не обов'язково. Її легені були повністю зруйнованими і дихання сильно ускладнене (кисневої подушки тоді ще не існувало). Тіло Терези навіть фізично стало меншим (коли його вкладали у труну, медсестри сказали, що воно здається тілом дванадцятирічної дівчинки), а дихала вона насилу, як дитина, що тільки що з'явилося на світ. Вона була охоплена страхом:

"Якби ви знали, яка це мука, коли не можеш дихати!". "Якщо я задихатимуся, - говорила вона, - милосердний Бог дасть мені сили". "Кожне подих- це біль сильний, але все таки не настільки, щоб я кричала".

Дивлячись на образ Діви Марії, вона вигукувала:

"Пресвята Діво, ти знаєш, що я задихаюся!"; "Земного повітря мені вже не вистачає. Коли ж я вдихну небесного?".

В останні місяці життя її страждання все зростали, неначе море, яке затоплювало її з усіх боків, і вимагали від неї повністю, як хвора дитина, довіритися тим, хто її оточував:

- Я забула про себе саму, я не шукаю себе ні в чому".

"- В даний момент я живу лише стражданням".

"- Дітей не можна проклясти. Малих судитимуть надзвичайно м'яко. І цілком можна залишатися дітьми, навіть займаючи високі посади, навіть живучи дуже довго. Якби я прожила до 80 років, я ясно відчуваю, що залишилася б зовсім маленькою, як зараз".

Тим, хто запитував Терезу, чи її муки нестерпні, вона відповідала:

"Ні, я ще можу сказати милосердному Богові, що люблю Його, і вважаю, що цього досить".

"Сьогодні вночі мої сили вичерпалися: я попросила Пресвяту Діву взяти мою голову в свої руки, щоби перетерпіти біль".

Про свої страждання вона говорила: "Я люблю все, що посилає мені милосердний Бог". Коли хто-небудь хвалив її терпіння, вона заперечувала, ніби її не розуміли:

"Терпіння у мене ще не було ні на мить. Справа не в моєму терпінні... Люди завжди помиляються!".

Дитячий світ з його образами минулих часів залишався близьким для Терези, хоча вона невимовно страждала. Вона розповідала сестрам:

"Вперше, коли в лазареті (госпіталі) мені дали трохи винограду, я сказала Дитятку Ісусові: "Який солодкий виноград! Знаєш, я не розумію, чому Ти зволікаєш прийти за мною. Дивися - я теж як китиця винограду, і всі говорять, що така зріла!"".

Одного дня сестра, яка доглядала Терезу, думаючи, що та спить, сказала іншій монахині: "Вона дуже втомилася". Тереза почула ці слова, а потім розповідала:

"Я думала про себе: це чиста правда! так і є. Справді, я схожа на втомленого, змученого подорожнього, який, досягнувши мети свого шляху, кидається на землю. Але я кидаюся в обійми милосердного Бога".

Саме так з нею і сталося. Її агонія була довгою і болісною. Її сестра згодомм розповідала:
"Жахливий хрип роздирав їй груди. Її обличчя налилося кров'ю, руки посиніли, ноги були холодні, як лід; вона тремтіла всім тілом".

Це тривало декілька годин. До вечора вона обернулася до настоятельки і сказала їй:

"Матінко, адже це вже агонія?... Адже я вже помираю?".

Настоятелька відповіла їй, що це вже агонія, але що благий Бог може ще продовжити її.

Тереза відповіла: "Тоді... хай... хай... О! Я не хотіла б, щоби скоротився час страждань...".

Потім, дивлячись на своє розп'яття, вона сказала: "Я люблю Його! Боже, я Тебе люблю!".

Її голова відкинулася назад, погляд, сповнений невимовного щастя, зупинився трохи вище над фігуркою Пресвятої Діви Марії. Цей погляд тривав приблизно стільки, скільки потрібно, щоб прочитати одне Вірую. Потім її душа відійшла на небеса. Світ отримав свою "маленьку святу".

У червні 1980 року, коли Іван Павло II зробив паломництво в Лізьє, він сказав:

"Подякуємо св. Терезі з Лізьє. Подякуємо їй за просту і чисту красу, яка через неї з'явилася Церкві і світу. Ця краса чарує нас, навіть якщо ми знаємо, що дорога до неї була важкою і повною страждань... Але прекрасне існує тому, що чарує нас працею. Найважливішою працею, завдяки якій людина пізнає таємницю свого людського єства".

Антоніо Сікарі "Портрети Святих"

переклад Milites Christi Imperatoris

Джерело