Коли ще звірі говорили:казки для дітей Івана Франка. Казка ЛИСИЧКА-КУМА - Казки І.Франка - Казки - Каталог статей

   Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.

   Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:

   — Гуп-гуп-гуп!

   — Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.

   — А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик.

   — Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.

   — Та чого?

   — Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.

   — А коли так, то йди, тільки не барися.

   — Я зараз вернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.

   Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.

   — А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.

   — Та вже, — мовить Лисичка.

   — А що там народилося?

   — Хлопчик.

   — А як же його охрестили?

   — Початочок.

   — Ото ім'я! Я ще й не чув такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.

   Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

   — Зараз, сватуню, зараз!

   — То що, Лисичко? — питає Вовчик.

   — Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.

   — Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.

   — Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.

   — О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?

   — А що ж там народилося?

   — Та дівчинка.

   — А як її охрестили?

   — Серединка.

   — Ото! Я ще й не чував такої назви, — здивувався Вовчик.

   — У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

   Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

   — Іду, сватоньку, йду!

   — Ти куди йдеш, Лисичко?

   — Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?

   — Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.

   — Бо дуже мене любить, Вовчику.

   — Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.

   — Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

   Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з'їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

   — А що, вже відбула хрестини?

   — Та вже.

   — А хто ж знову народився?

   — Хлопчик.

   — А як же ж його охрестили?

   — Остаточок.

   — Ну, що ж, нехай здоров росте!

   Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:

   — Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?

   — Звичайно, пора, Вовчику-братику, — Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.

   — А ти ж не голодна?

   — Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.

   Пішов Вовчик у корчі, дивиться — ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.

   — А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.

   Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі — шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

   — Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.

   Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

   — Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

   Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка — хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:

   — Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

   Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

   — Ай-ай-ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.