Коли ще звірі говорили:казки для дітей Івана Франка. Казка МУРКО І БУРКО
МУРКО І БУРКО
Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в другого Пес
Бурко. Хоч Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із
самого малку були великі приятелі. От одного разу, саме в жнива, коли всі з
дому повибиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір'ю й дуже
жалібно муркотів. Господиня рано, вибираючися в поле, забула дати йому їсти —
значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в
стрісі горобчиків не чути ніяких. Що тут бідному Муркові робити?
«Ей, — подумав він собі, — он там у сусіда на коморі голуби
водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді голуб'ята,
такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені таке одне голуб'ятко! Та ба,
Бурко по подвір'ю ходить, добро стереже. Хоч ми з ним і приятелі, та я добре
знаю, що на комору він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про це. Зовсім
собача вірність у нього».
Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній
живіт, от він і почав міркувати, як би обдурити Бурка та спровадити його геть
із подвір'я. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови. От через деякий
час мій Мурко біжить до Бурка, мов з якою доброю новиною.
— Слухай, Бурцю, — кричить здалека. — Несу тобі добру
вістку. Сидів я за селом на високій липі, знаєш, там, на роздоріжжі. Сиджу собі
та пильную горобчиків, коли бачу, а з сусіднього села біжить межею якийсь пес і
несе в зубах ковбасу... та таку довжелезну, що обидва кінці аж по землі
волочаться. Приніс під липу, оглянувся навколо, чи не підглядає хто, живенько
викопав під коренем добру яму, запорпав ковбасу ще й каменем привалив та й
побіг. От така-то благодать! Я ледве всидів на липі, так мені запах у ніс
вдарив. Та що з того, не міг я поживитися нею, бо камінь важкий, та й глини
наклав багато. То, може б, ти, братику...
Ще Мурко й не скінчив свого оповідання, як Бурко зірвався на
рівні ноги і, мов вихор, полетів за село під липу шукати ковбаси. Він, бідний,
також не дуже наїдався, м'яса рідко й нюхав, а ковбаса хіба у сні йому інколи
снилася. А тут на тобі, таке добро під липою закопане, ще й каменем привалене!
Д району в Бурко так, що аж закуріло за ним. А Муркові тільки того й треба
було. Не гаючи часу, він видряпався на комору, вибрав собі найтовстіше
голуб'ятко, вхопив його в зуби та й гайда з ним до своєї хати. Там він виліз на
загату, положив голуб'ятко перед себе та й почав їсти, радісно муркаючи.
Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, копає — нема
ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає бідний, мов із лихого
торгу додому, та й біжить просто на Мурків двір, щоб пожалітися приятелеві, що
той його обдурив. Та ставши за углом, він почув, як Мурко, облизуючись від
крові з голуб'ятка, балакає сам до себе:
— Ото дурень той Бурко! Він десь тепер, певне, бігає попід
липою, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає, що я його голуб'ятком так
славно пообідав.
Дряпнуло Бурка по серці від такого обману приятеля, і взявся
він відплатити йому. Усміхаючись, він підійшов до загати та й мовить:
— Ей, Мурку, Мурку! Ти думаєш, що ти мене обдурив, що я
повірив твоїй байці про ту ковбасу? А я сидів за тином і бачив, як ти з нашого
горища голуб'ятко взяв. Та нащо тобі від мене критися? Чому було не сказати
просто? Хіба я приставлений голуб'ят пильнувати? Це не моя справа. Я й сам був
не від того, щоб часом одно-друге схрупати. От хоч і зараз. Ану, ходімо, та
подавай мені одно і собі можеш ще одно взяти.
Дуже втішився Мурко, почувши таку мову, бо, звісно, злому
завжди радісно, коли дізнається, що й другий, кого він вважав за чесного, такий
самий злодій, як і він. І скочив Мурко з загати, щоби привітатися з Бурком, та
цей в ту ж хвилину — хап його за горло і роздер.