— Та де там кислий! Розповідала Сорока-білобока, що чула від
Куниці, молодої дівиці, що та бачила, як господар куштував і хвалив, що
солодкий, пора збирати. Ходімо наїмося ще й дітям по грону принесемо.
— Ні, Лисичко, — каже їжак, — не піду з тобою, боюся. Той
господар хитрий, силець понаставляв, ще зловлюся.
— Не бійся, їжаче-небораче! — сміючись каже Лисичка. — У
мене є три міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з сильця не визволю.
— Ну, коли так, то нехай буде й так! Пішли удвох, влізли до
саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж тут смик! Лисичка
ступила необережно та й зловилася в сильце. Смикнула раз, смикнула другий раз —
куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.
— Ой їжаку-братику, — кричить Лисичка, — рятуй!
— Як же я тебе, Лисичко, порятую? — мовив їжак. — Добувай свої
три міхи хитрощів і рятуй себе сама.
— Та де там мої міхи? — лементує Лисичка, а сама аж тремтить
зі страху. — Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали у
воду, їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе якась хитрість знайдеться?
— У мене є одна, — відповів їжак, — та не знаю, чи буде тобі
до смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи, лапки від себе відкидай і
попускай духу, що можеш. Господар побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, та
й викине за пліт.
Послухала Лисиця їжакової ради, притаїлася, лежить, немов
давно загинула. Прийшов господар, побачив її та аж носа затулив.
— От шкода! — промовив він. — Не був кілька день коло
сильця, а тут, бач, яка гарна Лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер
з неї за пожиток? Викинути за пліт та й кінець.
І він відчепив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й
шпурнув за пліт у кропиву. А Лисиці тільки того й треба було. Як дасть ногам
ходу, як чкурне, лиш у бур'янах зашелестіло.
Минуло два дні, чотири дні, біжить знов Лисичка польовою
дорогою і зустрічає їжака.
Наступила необережно та й зловилася в сильце. Смикнула раз,
смикнула другий раз — куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.
— Ой їжаку-братику, — кричить Лисичка, — рятуй!
— Як же я тебе, Лисичко, порятую? — мовив їжак. — Добувай
свої три міхи хитрощів і рятуй себе сама.
— Та де там мої міхи? — лементує Лисичка, а сама аж тремтить
зі страху. — Бачиш, скакала через річку, і всі три міхи урвалися і впали у
воду, їжаку-братику, подумай ти, може, у тебе якась хитрість знайдеться?
— У мене є одна, — відповів їжак, — та не знаю, чи буде тобі
до смаку. Лягай на тім місці, де зловилася, і лежи, лапки від себе відкидай і попускай
духу, що можеш. Господар побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, та й викине
за пліт.
Послухала Лисиця їжакової ради, притаїлася, лежить, немов
давно загинула. Прийшов господар, побачив її та аж носа затулив.
— От шкода! — промовив він. — Не був кілька день коло
сильця, а тут, бач, яка гарна Лисиця зловилася та вже й гнити почала. Що тепер
з неї за пожиток? Викинути за пліт та й кінець.
І він відчепив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст та й
шпурнув за пліт у кропиву. А Лисиці тільки того й треба було. Як дасть ногам
ходу, як чкурне, лиш у бур'янах зашелестіло.
Минуло два дні, чотири дні, біжить знов Лисичка польовою
дорогою і зустрічає їжака.
— Добрий день, їжаче-небораче!
— Здорова була, Лисичко-сестричко, — відповідає їжак.
— Ходім зі мною до саду їсти винограду.
— А не страшно, Лисичко, після позавчорашнього?
— Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось виплутаюся. —
Пішли удвох, влізли до саду, наїлися винограду і вже хотіли назад вертати, аж
тут смик! їжак-неборак якось не додивився та й спіймався в сильце.
— О Лисичко-сестричко! — закричав бідолаха. — Спіймало мене
сильце і не пускає. Ану добувай свої три міхи хитрощів і визволяй мене із зашморгу.
— Ой небоже, — мовила Лисичка, — пропали мої хитрощі всі до
одної; Скакала через річку, і всі три міхи вирвалися і булькнули у воду.
— Га, то вже, видно, така моя доля, що тут мені вмирати.
Прощавай, Лисичко-сестричко! Пробач мені за все, чим я тебе обидив та образив!
— Прощаю тобі, їжаче, — мовила Лисичка, витираючи сльози з
очей, — прощаю тобі од всього серця.
— А йди, Лисичко-сестричко, обіймемося ще раз на прощання!
Лисиця обняла їжака, хоч і як їй було не до смаку. Та що,
неборак на смерть лагодиться, та як же йому не вволити останню волю?
— Поцілуй мене, Лисичко-сестричко, — просив їжак. — Адже ми
вік звікували, як брат з сестрою.
Нахилилася Лисичка до їжака, щоб його поцілувати, та ледве
торкнулася своїм язиком до його зубів, а їжак тільки клац! Ухопив її зубами за
язик та й держить. Що вже Лисиця не крутилася, вертілася, що вже скавучала й
плакала, їжак держав за язик, поки не прийшов господар. Побачивши, що їжак
спіймався в сильце і держить Лисицю за язик, він розсміявся, впіймав Лисицю, а
їжака відпустив на волю.
